Про поезію, творчі пориви та оригінальність
Чи задумувався хтось із вас, що штовхає «нормальних» на перший погляд людей на творчість?
Мабуть, ні. Творчим людям і так все зрозуміло, а іншим просто начхати. І це дійсно так.
Що відрізняє нормальну людину від творчої?
От про це я і хотів би поділитися своїми міркуваннями… Ні для кого не секрет, що творчих людей вважають диваками або через наявність у них асоціальної лінії характеру, або через те, що твердолобим важко це осягнути розумом, який вважає що життя полягає у постійній гонитві за поживою, яку вони споживатимуть «потім». Нажаль це «потім» ніколи не настає, бо люди або надто молоді, їм треба вчитись і працювати, потім вирощувати дітей, дбати про кар’єрний ріст, потім внуки і …. Бац!!! Їм уже шістдесят і вони усвідомлюють, що життя позаду, а для себе ніколи не жили. У них не було часу почитати художній роман, посидіти вночі на даху, милуючись зірками або полежати на піщаному березі поряд з коханою людиною, зробити їй щось приємне. Такого не було, бо суть життя – матеріальне збагачення. Звісно його не слід відкидати, але про духовність подбати також не завадить, бо одного разу така людина просто перестане почуватися людиною… Щось я відволікся трохи…
Отож у творчих людей запити трохи вищі і як наслідок, емоції більш виражені через невідповідність цих запитів готовим результатам. Ці емоції потребують додаткового вираження, тому вони і починають писати, малювати, співати, тощо. Інші їм через це приписують зайву демонстративність, бо зі сторони це власне так і виглядає, хоча для асоціала воно є необхідністю.
Тепер конкретніше про поезію. Поезія є своєрідним «співом душі». Нечасто, звісно, душа співає чотиристопним ямбом чи трьохстопним анапестом, але якщо їй вже так заманулося, то для чого собі відмовляти. Тут виникають уже інші нюанси серед поетів сучасності, що вперто не хочуть бути схожими на класиків і «рвуть» рими і розміри просто до потворності. Тут уже про спів душі мова не йде, має місце бажання виділитись серед інших, яке іноді доходить до безглуздості. «Так писав Пушкін, а так – Єсенін чи Шевченко». Якщо слідувати цій логіці, то виходить, що писати кириличними чи латинськими літерами також не слід, бо їх уже хтось придумав раніше. Поет не повинен обмежувати себе рамками. А ці «оригінали» не розуміють, що свою творчість також загонять у рамки, байдуже, що вони іншого кольору і з іншого матеріалу. Тим більше, майже всі вони є верлібристами і не кожен з них знає, що верлібр з«явився ще задовго до звичного для нас силабо-тонічного віршування. Хоча, з іншого боку, пересісти з автомобіля на коня — теж доволі цікавий вчинок...
Щоб бути оригінальним треба бути собою, а посилене намагання виділитись лише зайвий раз доводить, що ми – такі, як і всі. Найбільше людям не вистачає почуття людяності і це трагедія. Творчість – душевна робота, а її цінування – духовне збагачення. Тим, кому вистачило сили волі дочитати текст до цих рядків, моя порада – НЕ БІЙТЕСЬ БУТИ СОБОЮ!
Мабуть, ні. Творчим людям і так все зрозуміло, а іншим просто начхати. І це дійсно так.
Що відрізняє нормальну людину від творчої?
От про це я і хотів би поділитися своїми міркуваннями… Ні для кого не секрет, що творчих людей вважають диваками або через наявність у них асоціальної лінії характеру, або через те, що твердолобим важко це осягнути розумом, який вважає що життя полягає у постійній гонитві за поживою, яку вони споживатимуть «потім». Нажаль це «потім» ніколи не настає, бо люди або надто молоді, їм треба вчитись і працювати, потім вирощувати дітей, дбати про кар’єрний ріст, потім внуки і …. Бац!!! Їм уже шістдесят і вони усвідомлюють, що життя позаду, а для себе ніколи не жили. У них не було часу почитати художній роман, посидіти вночі на даху, милуючись зірками або полежати на піщаному березі поряд з коханою людиною, зробити їй щось приємне. Такого не було, бо суть життя – матеріальне збагачення. Звісно його не слід відкидати, але про духовність подбати також не завадить, бо одного разу така людина просто перестане почуватися людиною… Щось я відволікся трохи…
Отож у творчих людей запити трохи вищі і як наслідок, емоції більш виражені через невідповідність цих запитів готовим результатам. Ці емоції потребують додаткового вираження, тому вони і починають писати, малювати, співати, тощо. Інші їм через це приписують зайву демонстративність, бо зі сторони це власне так і виглядає, хоча для асоціала воно є необхідністю.
Тепер конкретніше про поезію. Поезія є своєрідним «співом душі». Нечасто, звісно, душа співає чотиристопним ямбом чи трьохстопним анапестом, але якщо їй вже так заманулося, то для чого собі відмовляти. Тут виникають уже інші нюанси серед поетів сучасності, що вперто не хочуть бути схожими на класиків і «рвуть» рими і розміри просто до потворності. Тут уже про спів душі мова не йде, має місце бажання виділитись серед інших, яке іноді доходить до безглуздості. «Так писав Пушкін, а так – Єсенін чи Шевченко». Якщо слідувати цій логіці, то виходить, що писати кириличними чи латинськими літерами також не слід, бо їх уже хтось придумав раніше. Поет не повинен обмежувати себе рамками. А ці «оригінали» не розуміють, що свою творчість також загонять у рамки, байдуже, що вони іншого кольору і з іншого матеріалу. Тим більше, майже всі вони є верлібристами і не кожен з них знає, що верлібр з«явився ще задовго до звичного для нас силабо-тонічного віршування. Хоча, з іншого боку, пересісти з автомобіля на коня — теж доволі цікавий вчинок...
Щоб бути оригінальним треба бути собою, а посилене намагання виділитись лише зайвий раз доводить, що ми – такі, як і всі. Найбільше людям не вистачає почуття людяності і це трагедія. Творчість – душевна робота, а її цінування – духовне збагачення. Тим, кому вистачило сили волі дочитати текст до цих рядків, моя порада – НЕ БІЙТЕСЬ БУТИ СОБОЮ!
2 коментарі