Осінній вінок
I
У ЩАСЛИВІ ПОРИНУТИ МРІЇ
Я б хотів, але ще до світанку
Так далеко і дощик осінній
Цілуватиме вікна до ранку.
Тиха ніч ця холодна без тебе,
А в душі знов осінні мотиви…
Чуєш музика лине із неба? –
То кохання моє незрадливе…
Знаю, я що розлука недовга
І до завтра розійдуться хмари,
Ми торкнемося ніжно устами…
Вже у серці солодка тривога
І надія мене окриляє,
Тільки ніч все ніяк не пускає…
II
Я ГОТОВИЙ НАВІКИ З ТОБОЮ
Все життя до кінця розділити,
Зачарований щиро красою
І усім, чим міг Бог наділити.
Ти прийшла у той час, коли треба,
Коли мучився я від безсилля,
Коли сипав прокльони на небо
За свої безнадійні зусилля.
І побачив в тобі я богиню
Ту, що здатна весь світ повернути
До життя. А кохання забуте
Спалахнуло і линуло в вирій,
В небеса, до зірок… Повернулось
Та над світом цілим простягнулось.
III
І МОЛЮСЯ У ЩИРІЙ НАДІЇ,
Що молитва та буде почута,
Що жахливі минулі події
Стануть сном і відлунням забутим.
Упадуть у безодню з гріхами,
Усіма що назвав я їх пристрасть,
Хитрував, як хотів з дураками,
Тільки в чому ж була моя хитрість?..
Ой, не знаю, та й мабуть не варто
Те старе ворушити минуле,
Піднімати давно затонуле,
Щоби знову назвати це жартом…
Я молюся, проходить знемога,
Хоч раніше не вірив у Бога…
IV
ЩО НАЗАВЖДИ ПРОЩАЮСЬ З ЖУРБОЮ –
Ось на це маю сильну надію…
Правда, було кохання й до того,
Тільки зараз либонь розумію…
Та історія була театром,
Де писали самі кожен п’єсу,
Запалившись шаленим азартом,
Жалюгідний актор і актриса.
Тут не треба вже генієм бути,
Щоб вгадати, чим все закінчилось:
За фальшиву ми гру розплатились
І, забувши лиш маски вдягнути,
Розійшлися страждати окремо,
Як тоді не здавалось даремно…
V
ТИ – МОЄ ВСЕОСЯЖНЕ НАТХНЕННЯ,
Яке втілюю я у сонеті,
Забуваючи про сьогодення
І про інше, що є на планеті…
Неважливою також є осінь,
Навіть холод і мряка байдужі…
Про буденне не думаю зовсім,
Всі проблеми мені осоружні,
Бо ж від них все одно не сховаюсь –
Так для чого лиш час марнувати
Та якісь дивні плани снувати? —
Ними й так я навряд скористаюсь…
А лиш хочу тепер тільки жити,
Ні про що не жаліти й любити…
VI
ТИ ДАЛА МЕНІ ВОЛЮ ВІДЧУТИ,
Ти навчила мене знов літати.
Ніжне слово, давно вже не чуте,
Змусить серце на мить завмирати.
Пам’ятаю побачив уперше
Я тебе… То було незабутньо…
Думав блискавка небо розкреше
І злий грім залунає могутньо…
Але ні, обійшлося, не сталось,
Через мить я стояв в онімінні,
Билось серце в грудях в нетерпінні,
Коли здалеку ти посміхалась.
І нічого. Один тільки спокій…
Лиш завмерли дерева високі.
VII
НАПИШУ Я СОНЕТ-ОДКРОВЕННЯ,
Присвячу тобі щирим зізнанням.
Закінчилось нудне сіродення,
Розпочалось велике кохання…
Вже не знаю чи сон, чи реальність.
За заслуги які ті блаженство?..
Може, все це звучить як банальність,
Та в мені все ж пульсує шаленство.
Я п’янію від дотику наче,
Чистий ангел до мене торкнувся,
На страждання мої відгукнувся.
Поцілунок даруєш гарячий,
Від якого сніги в душі тануть,
І морози кудись відступають.
VIII
ДЕ СКАЖУ, ЯК СТРАЖДАННЯ ЗАБУТИ –
Там ніхто ж бо мені не повірить,
Легше очі та вуха заткнути,
Щоб нічого не чуть, і не відать…
Був же час, коли я усім заздрив,
А тепер поглядають на мене
Трохи скоса. Чекають, щоб вдарив
У грязюку обличчям. – Даремне.
Думка лине, як хвиля по хвилі.
Все ще ніч, та вже ближче до ранку…
Сподіватимусь все ж до останку,
Що недаром терпів холод синій.
І хто знає, що там, в перспективі –
Може знов вірш в осіннім мотиві…
IX
ТА БОЮСЯ НАЙБІЛЬШЕ ОДНОГО,
Що розтанеш в ранковім тумані,
Наче відблиск чогось неземного –
Так побачу тебе я востаннє…
Отоді то і осінь вже прийде,
У домівку мою завітає,
Журавлі закурличуть і тільки
Жовтим листям на землю упаде.
Замовчать лиш дерева в скорботі
І заплаче дощем небо сіре,
Не озветься вже більше нещире
Так до мене… І знову турботи…
Буду йти по самотній алеї,
Та на цей раз один я без НЕЇ…
X
Я БОЮСЯ, ЩО ВСЕ ЦЕ НЕСПРАВЖНЄ
Я боюся, що скажеш «Не треба,
Це була лиш помилка, як завжди.»
Що наївність – це моя проблема…
Хоча, може, боятись не варто,
Просто я вже втомивсь від чекання.
Важко долі коритися, важко.
І на тебе лиш всі сподівання.
Дай мені знов забутись в обіймах,
Дай відчути тепло свого тіла,
Та повідай про все наболіле.
Як же важко у всіх оцих війнах.
Що життя нам завжди посилає.
Ніби вороном чорним кружляє….
XI
А ЛИШЕ СПОДІВАННЯ ПОРОЖНЄ
Нас надалі в житті не зігріє.
Ми є так тут лише подорожні,
Неважливо, хто там про що мріє.
Та ми разом пройдемо незгоди,
І проблеми, що є подолаєм.
Нам ніхто не завадить ніколи,
Якщо щиро і ніжно кохаєм.
Хай там люди дивуються й чешуть
Все, що хочуть про нас язиками
Засипають пустими словами.
Знай одне тільки, всі вони брешуть.
Бо така вже нас смертних природа –
Комусь сором, комусь – нагорода…
XII
СЕРЦЯ МОГО В НАДІЇ ЖИВОГО
Не розбий, як тарілку на щастя!
Я весь твій і мене молодого
Вбережи від страшного причастя.
Ми з тобою уже не в театрі
І це зовсім ніяка не п’єса.
Не бракує палкого азарту,
Але ми не актор та актриса.
…Ось і дощ вже цей клятий вщухає
Іще трохи та й з’явиться сонце,
Промінь тихо ввійде незнайомцем
У вікно. Світлий день заспіває…
Іще трохи… Іще зовсім трохи…
Завітають його скоморохи
XIII
Я БОЮСЬ, МОЯ МИЛА, ЗА ТЕБЕ,
Ту, що дала зорі доторкнутись,
Як зійшла із високого неба,
Щоби більше назад не вернутись.
Ти мені дарувала натхнення,
Його викладу щиро в букеті.
Може, в цьому обох нас спасення…
Подарую любов у сонеті…
Знов згадаю і тихо заплачу,
Щоб не бачив ніхто й не дізнався,
Як із долею в карти змагався,
Але виграв. Вхопив я удачу.
Та без тебе цього би не було,
Так нікчемо життя б промайнуло.
XIV
І ЩОДЕННО МОЛИТИМУ НЕБО,
Щоб любові назад не забрало,
Чим завгодно карало, як треба,
Але тільки щоб серце кохало…
…Ось і ранок… Його не помітив
За сонетом, де виклав всю душу.
Як ніколи, любов’ю зігрітий,
Наче човен, який бачить сушу
Після довгого поневіряння.
Вірю, знаю, усе буде добре.
На годинник поглянувши вкотре,
Вчую врешті легеньке зітхання…
Лиш тобі цей букет подарую!
Завжди твій, знай! Люблю і цілую!
**************
У щасливі поринути мрії
Я готовий навіки з тобою
І молюся у щирій надії,
Що назавжди прощаюсь з журбою.
Ти – моє всеосяжне натхнення.
Ти дала мені волю відчути.
Напишу я сонет-одкровення ,
Де скажу, як страждання забути.
Та боюся найбільше одного –
Я боюся, що все це несправжнє,
А лише сподівання порожнє
Серця мого в надії живого…
Я боюсь, моя мила, за тебе
І щоденно молитиму небо…
вересень 2012р.
У ЩАСЛИВІ ПОРИНУТИ МРІЇ
Я б хотів, але ще до світанку
Так далеко і дощик осінній
Цілуватиме вікна до ранку.
Тиха ніч ця холодна без тебе,
А в душі знов осінні мотиви…
Чуєш музика лине із неба? –
То кохання моє незрадливе…
Знаю, я що розлука недовга
І до завтра розійдуться хмари,
Ми торкнемося ніжно устами…
Вже у серці солодка тривога
І надія мене окриляє,
Тільки ніч все ніяк не пускає…
II
Я ГОТОВИЙ НАВІКИ З ТОБОЮ
Все життя до кінця розділити,
Зачарований щиро красою
І усім, чим міг Бог наділити.
Ти прийшла у той час, коли треба,
Коли мучився я від безсилля,
Коли сипав прокльони на небо
За свої безнадійні зусилля.
І побачив в тобі я богиню
Ту, що здатна весь світ повернути
До життя. А кохання забуте
Спалахнуло і линуло в вирій,
В небеса, до зірок… Повернулось
Та над світом цілим простягнулось.
III
І МОЛЮСЯ У ЩИРІЙ НАДІЇ,
Що молитва та буде почута,
Що жахливі минулі події
Стануть сном і відлунням забутим.
Упадуть у безодню з гріхами,
Усіма що назвав я їх пристрасть,
Хитрував, як хотів з дураками,
Тільки в чому ж була моя хитрість?..
Ой, не знаю, та й мабуть не варто
Те старе ворушити минуле,
Піднімати давно затонуле,
Щоби знову назвати це жартом…
Я молюся, проходить знемога,
Хоч раніше не вірив у Бога…
IV
ЩО НАЗАВЖДИ ПРОЩАЮСЬ З ЖУРБОЮ –
Ось на це маю сильну надію…
Правда, було кохання й до того,
Тільки зараз либонь розумію…
Та історія була театром,
Де писали самі кожен п’єсу,
Запалившись шаленим азартом,
Жалюгідний актор і актриса.
Тут не треба вже генієм бути,
Щоб вгадати, чим все закінчилось:
За фальшиву ми гру розплатились
І, забувши лиш маски вдягнути,
Розійшлися страждати окремо,
Як тоді не здавалось даремно…
V
ТИ – МОЄ ВСЕОСЯЖНЕ НАТХНЕННЯ,
Яке втілюю я у сонеті,
Забуваючи про сьогодення
І про інше, що є на планеті…
Неважливою також є осінь,
Навіть холод і мряка байдужі…
Про буденне не думаю зовсім,
Всі проблеми мені осоружні,
Бо ж від них все одно не сховаюсь –
Так для чого лиш час марнувати
Та якісь дивні плани снувати? —
Ними й так я навряд скористаюсь…
А лиш хочу тепер тільки жити,
Ні про що не жаліти й любити…
VI
ТИ ДАЛА МЕНІ ВОЛЮ ВІДЧУТИ,
Ти навчила мене знов літати.
Ніжне слово, давно вже не чуте,
Змусить серце на мить завмирати.
Пам’ятаю побачив уперше
Я тебе… То було незабутньо…
Думав блискавка небо розкреше
І злий грім залунає могутньо…
Але ні, обійшлося, не сталось,
Через мить я стояв в онімінні,
Билось серце в грудях в нетерпінні,
Коли здалеку ти посміхалась.
І нічого. Один тільки спокій…
Лиш завмерли дерева високі.
VII
НАПИШУ Я СОНЕТ-ОДКРОВЕННЯ,
Присвячу тобі щирим зізнанням.
Закінчилось нудне сіродення,
Розпочалось велике кохання…
Вже не знаю чи сон, чи реальність.
За заслуги які ті блаженство?..
Може, все це звучить як банальність,
Та в мені все ж пульсує шаленство.
Я п’янію від дотику наче,
Чистий ангел до мене торкнувся,
На страждання мої відгукнувся.
Поцілунок даруєш гарячий,
Від якого сніги в душі тануть,
І морози кудись відступають.
VIII
ДЕ СКАЖУ, ЯК СТРАЖДАННЯ ЗАБУТИ –
Там ніхто ж бо мені не повірить,
Легше очі та вуха заткнути,
Щоб нічого не чуть, і не відать…
Був же час, коли я усім заздрив,
А тепер поглядають на мене
Трохи скоса. Чекають, щоб вдарив
У грязюку обличчям. – Даремне.
Думка лине, як хвиля по хвилі.
Все ще ніч, та вже ближче до ранку…
Сподіватимусь все ж до останку,
Що недаром терпів холод синій.
І хто знає, що там, в перспективі –
Може знов вірш в осіннім мотиві…
IX
ТА БОЮСЯ НАЙБІЛЬШЕ ОДНОГО,
Що розтанеш в ранковім тумані,
Наче відблиск чогось неземного –
Так побачу тебе я востаннє…
Отоді то і осінь вже прийде,
У домівку мою завітає,
Журавлі закурличуть і тільки
Жовтим листям на землю упаде.
Замовчать лиш дерева в скорботі
І заплаче дощем небо сіре,
Не озветься вже більше нещире
Так до мене… І знову турботи…
Буду йти по самотній алеї,
Та на цей раз один я без НЕЇ…
X
Я БОЮСЯ, ЩО ВСЕ ЦЕ НЕСПРАВЖНЄ
Я боюся, що скажеш «Не треба,
Це була лиш помилка, як завжди.»
Що наївність – це моя проблема…
Хоча, може, боятись не варто,
Просто я вже втомивсь від чекання.
Важко долі коритися, важко.
І на тебе лиш всі сподівання.
Дай мені знов забутись в обіймах,
Дай відчути тепло свого тіла,
Та повідай про все наболіле.
Як же важко у всіх оцих війнах.
Що життя нам завжди посилає.
Ніби вороном чорним кружляє….
XI
А ЛИШЕ СПОДІВАННЯ ПОРОЖНЄ
Нас надалі в житті не зігріє.
Ми є так тут лише подорожні,
Неважливо, хто там про що мріє.
Та ми разом пройдемо незгоди,
І проблеми, що є подолаєм.
Нам ніхто не завадить ніколи,
Якщо щиро і ніжно кохаєм.
Хай там люди дивуються й чешуть
Все, що хочуть про нас язиками
Засипають пустими словами.
Знай одне тільки, всі вони брешуть.
Бо така вже нас смертних природа –
Комусь сором, комусь – нагорода…
XII
СЕРЦЯ МОГО В НАДІЇ ЖИВОГО
Не розбий, як тарілку на щастя!
Я весь твій і мене молодого
Вбережи від страшного причастя.
Ми з тобою уже не в театрі
І це зовсім ніяка не п’єса.
Не бракує палкого азарту,
Але ми не актор та актриса.
…Ось і дощ вже цей клятий вщухає
Іще трохи та й з’явиться сонце,
Промінь тихо ввійде незнайомцем
У вікно. Світлий день заспіває…
Іще трохи… Іще зовсім трохи…
Завітають його скоморохи
XIII
Я БОЮСЬ, МОЯ МИЛА, ЗА ТЕБЕ,
Ту, що дала зорі доторкнутись,
Як зійшла із високого неба,
Щоби більше назад не вернутись.
Ти мені дарувала натхнення,
Його викладу щиро в букеті.
Може, в цьому обох нас спасення…
Подарую любов у сонеті…
Знов згадаю і тихо заплачу,
Щоб не бачив ніхто й не дізнався,
Як із долею в карти змагався,
Але виграв. Вхопив я удачу.
Та без тебе цього би не було,
Так нікчемо життя б промайнуло.
XIV
І ЩОДЕННО МОЛИТИМУ НЕБО,
Щоб любові назад не забрало,
Чим завгодно карало, як треба,
Але тільки щоб серце кохало…
…Ось і ранок… Його не помітив
За сонетом, де виклав всю душу.
Як ніколи, любов’ю зігрітий,
Наче човен, який бачить сушу
Після довгого поневіряння.
Вірю, знаю, усе буде добре.
На годинник поглянувши вкотре,
Вчую врешті легеньке зітхання…
Лиш тобі цей букет подарую!
Завжди твій, знай! Люблю і цілую!
**************
У щасливі поринути мрії
Я готовий навіки з тобою
І молюся у щирій надії,
Що назавжди прощаюсь з журбою.
Ти – моє всеосяжне натхнення.
Ти дала мені волю відчути.
Напишу я сонет-одкровення ,
Де скажу, як страждання забути.
Та боюся найбільше одного –
Я боюся, що все це несправжнє,
А лише сподівання порожнє
Серця мого в надії живого…
Я боюсь, моя мила, за тебе
І щоденно молитиму небо…
вересень 2012р.
3 коментарі
Тобто відбувається перехід від перехресної через оперізуючу до суміжної.
Тож читайте, діліться враженнями, зауваженнями та пропозиціями.
Щиро Ваш, Олег Герман.