Темрява всередині нас

попередня частина: http://o-german.vkursi.com/4309.html

Нудьга 
 

 Жити виключно сьогоднішнім днем вдається не кожному, та цей хлопець був справжнім асом у цьому. Далі, ніж до вечора він ніколи нічого не планував, та й не вважав за потрібне. Йому було 29 років і працював зараз третій рік у психіатричній лікарні лікарем на півставки. Заробітної плати вистачало лише на найнеобхідніше і з часом ставало дедалі сутужніше. Можливо, проблемою тому був алкоголь, який останнім часом став невід’ємною частиною його життя. У студентські роки його надзвичайно захоплювала психіатрія, проте зараз він, можна сказати, її зненавидів. Вже третій рік одне і те ж саме: смердючі палати і коридори, зачумлені й недоглянуті пацієнти і два набридлі діагнози – шизофренія й маніакально-депресивний психоз. Із дня в день, і нічого нового. Нещодавно йому обіцяли посаду психотерапевта в новому медико-психологічному центрі, та реалізовувати свою обіцянку ніхто не  збирався. З самого початку він виявився хорошим спеціалістом, але йому заважала його надзвичайна впертість та конфліктність, тому начальство ставилося до нього з недовірою і пересторогою. У нього був маленький кабінет, який скидався швидше на якусь підсобку з табличкою на дверях: « Приймак Геннадій Олексійович – лікар- психіатр». Він у нього зовсім недавно, та й обставлений абияк: Під вікном стояв його стіл з комп’ютером, ліворуч під стіною дві шафи – одна для одягу, інша – для паперів і книжок. Перед столом стояло м’яке крісло, а праворуч під стіною – тапчан. Більше тут вільного місця не було. В шухлядах столу і шафі для паперів творився страшенний безлад. Паперову роботу давним-давно закинув і не згадував про неї. Час від часу йому з цим допомагала медсестра Галя, але зараз вона пішла у декретну відпустку, залишивши йому самому розбиратись у цьому безладі. Останнім часом у кабінеті було мало відвідувачів, хіба, що головний забіжить за звітом і почує у відповідь: «Ще неготовий.». Посвариться і піде, або приведуть ще якогось пацієнта з одним із вищезгаданих діагнозів. Геннадій приходив сюди в основному, щоб посидіти наодинці, бо це була найкраща нагода. Під столом завжди напоготові стояла пляшка горілки, з якою він не розлучався. По суті Геннадій був досить комунікабельною людиною. Йому вдавалося знайти спільну мову будь з ким, але, не будучи в тому зацікавленим, він швидко втрачав ці зв’язки. Дійсно, йому люди стали нецікавими, та й не тільки люди. Він втратив будь-який інтерес до всього, а на роботу ходив виключно з необхідності. Час від часу випивав з нудними друзями, роблячи вигляд, що йому цікаві їхні балачки і сам вставляв іноді кілька досить влучних думок, та тільки для того, щоб підтримати розмову. Він не оцінював і не сприймав дійсність, а просто критикував її. Не міг навіть зациклитись у собі, бо там була порожнеча та відчуття відрази. Його домівкою служила однокімнатна квартира неподалік від лікарні – єдине місце,  де Геннадій почував себе відносно комфортно. Прийнявши чергову дозу алкоголю, пробував заснути, але потрапляв у той ненависний коридор, розуміння суті якого спливало десь там у підсвідомості, але, що з цим робити – не знав. Лише здавлений крик душі: «Не так все мало трапитись!» — та й все. Дружини у нього не було, дівчини також. Обмежувався лише випадковими зв’язками на один вечір, та й годі. Його життя стало надзвичайно нудним. Здавалося, що нудьга і є сенсом його існування. Що робити, як бути – не знав, а просто жив для того, щоб згаяти час, не задумуючись над тим, що буде завтра. Усе життя йшло самопливом, тільки дедалі сильніше почали дошкуляти нічні жахи і він жменями ковтав заспокійливі, запиваючи пивом. Проте повністю закритим Геннадій не був. Його товариш, що працював стоматологом і на даний час заробляв непогані гроші, іноді його провідував. Вони говорили про все та ні про що. Ці розмови на деякий час відволікали Геннадія від своєї нудьги і повертали його у попередню колію – цинічного нахаби, що живе виключно у своє задоволення. Його друг був таким самим, тому їм було дуже легко і зручно спілкуватися. Десь на полиці лежав  роман, написаний Геннадієм, але той про нього не згадував, залишаючи припадати пилюкою. Іноді йому здавалося, що ця маячня, написана просто з нудьги, насправді є дуже важливою для нього, але віднести її в редакцію так і не наважувався.

Тим часом зима, розуміючи, що втрачає позиції і от-от поступиться своїй суперниці – весні, збирала останні сили, щоб довести, що не все втрачено і вона ще щось може. Йшли сильні снігопади, тріскучі морози вночі, які вдень замінювалися відлигою. Вона билася в останніх силах, на грані своїх можливостей. Закінчувався лютий.
*************************************************************************************************************************** 
 Відсторонено споглядаючи снігопад за вікном того суботнього ранку, не помітив як заглибився у спогади про своє дотеперішнє і дотодішнє життя. Приємного там було мало. На якусь мить йому захотілося повернутись до нього, але ці думки відігнав одразу, як щось потворне і відразливе.

— Мені нічого там робити!

 Ці роздуми могли б тривати бозна скільки часу, якби з трансу його не вивів настирливий дзвінок мобільного телефону.

— Що за …? — Вилаявся подумки і без явного зацікавлення підняв трубку.

— Так!

— Геннадій  Олексійович?

— Можливо! – Прохрипів Геннадій.

— Я – Сергій, друг Славика, тобто Ярослава Петровича. Пам’ятаєте, у нього в гостях?.. У травні минулого року… Ми знайомилися. – Голос співрозмовника звучав нерівно і занепокоєно.

 Прокрутивши у пам’яті події того часу і не згадавши ніякого Сергія, недбало мовив:

— Припустимо. Що Вам від мене треба?

— У моєї сестри проблеми… Ну, по Вашій спеціальності…

— Я безмежно співчуваю, але нічим допомогти не можу. У мене справи. Та й взагалі, Ви вважаєте нормальним турбувати людину, до того ще й малознайому о шостій ранку зі своїми проблемами? – Роздратовано перебив його Геннадій

— Так Ви…

— У мене закінчується лікарняний. З понеділка я на роботі, тоді й підходьте. Може…

— Але я б хотів, так би мовити, неофіційної консультації. – Продовжив Сергій, стишуючи голос.

— Я також багато чого хотів би… Досить морочити мені голову. Для тих, у кого погано зі сприйняттям, повторюю, з понеділка або нам немає про що говорити. Ясно?

— Ну, добре. Вибачте! – Майже зніяковіло мовив співрозмовник – Приємного Вам дня!

 У  трубці почулись короткі гудки.

— Ідіоти! Знайшли час… – Мовив подумки сам до себе.

 Геннадій пройшовся по кімнаті, яка йому служила водночас і спальнею, і вітальнею, і кабінетом й знову зупинився біля вікна.

  Десь там у душі йому стало прикро, що він так повівся, але подумки мовив, ніби виправдовуючись:

  — У мене немає часу!...

*****

 Славик в той час ще додивлявся свій сон і прокидатися йому зовсім не хотілось. Та от, відчувши у себе на шиї чиюсь руку, мимоволі відкрив очі. Побачив оголене дівоче тіло, яке мирно сопіло поряд. Розізлившись, рвучко забрав її руку і крикнув:

— Ти чого ще досі тут? Забирайся!

 Тіло прокинулось і здивовано кліпнуло очима.

— Та, як? Така погода!

— Мені байдуже, збирай свої речі і забирайся, куди знаєш! – Крикнув уже зовсім розлючено.

 Дівчина почала мовчки вдягатись і той, заспокоївшись, сказав:

— Я викличу таксі.

— Ти – жорстокий! – Почув у відповідь.

Дівчина заплакала.

 Це знову його розлютило.

— Ти знай своє місце і призначення, а про свою мораль вже якось сам потурбуюся! – Крикнув їй просто в обличчя, видихнувши важким перегаром.

 До виходу проводжати її не став. Коли під’їхало таксі, крикнув навздогін:

— Може, дати тобі трохи грошей за роботу?

 Та ображено промовчала, вийшла і сіла в машину.

 Ярослав зачинив за нею вхідні двері. Від похмілля його сильно мучила спрага, і коли, накинувши на себе халат, зайшов на кухню, сестра вже готувала сніданок.

— Привіт, Іра! Ти так рано?

— Та чого рано? Вже давно пора вставати. – Потім додала – Негарно ти з дівчиною.

 Відкоркувавши пляшку пива, він відповів дещо винувато:

— А що робити?

 Ірина, перемішуючи щось там у каструлі, почала наспівувати пісню, яку недавно почула.

— Іра, ти йдеш на заняття?

— Ти що, сьогодні вихідний.

— А, точно. Які в тебе плани? – Славик важко зітхнувши і потерши лоба, присів за стіл.

— Думаю піти десь з подружками. А як ти після вчорашнього?

— Терпимо. – Сказав той у відповідь, однак по його вигляду це важко було сказати.

— Знайшов би собі якусь нормальну дівчину і жив би спокійно, а так…

— А так, а так… — Покривлявся їй – Мені і так добре.

— Але завжди так не буде. – Ірина з докором глянула на нього.

— Досить мене повчати. – Сказав лагідно. – Що ти там готуєш?

 Славик був на два роки старшим від Геннадія. Він проживав у пристойному двохповерховому будинку разом із сестрою, що навчалася на четвертому курсі факультету міжнародних  відносин. Він був високий, міцної статури і вродливий. Заручившись фінансовою підтримкою батьків, відкрив свою стоматологічну клініку і пожинав перші плоди успіху. За зовнішнім егоїзмом у нього ховалася ніжна і романтична натура, яку він старанно приховував від усіх і себе самого у тому числі. Про цей недостаток знали лише він, Геннадій та Ірина. На людях тримався гордо, зате привітно. Мав багато друзів, а точніше людей, які вважали його своїм другом. Був страшенним бабієм, хоча всім говорив, що є однолюбом.

 Привівши себе в порядок і відігнавши похмілля, думав, кому би це зателефонувати. Побачив пропущений дзвінок від Сергія. Спокійно набрав номер і став чекати відповіді.

— Алло!

— Ну, що там? – Вдавано зацікавлено запитав Ярослав.

— Я дзвонив йому щойно.

— І як?

— Відмовився. – Відповів Сергій, важко зітхнувши.

— Може, знову запив. Але, якщо хочеш, я сам з ним поговорю.

— Та ні, не варто.

— В такому разі нічого вдіяти не можу. А як там вона?

— Та закрилась у себе в кімнаті, нікого не впускає вже третій день, думає, що всі хочуть її вбити. Їй здається, що вбивця ходить по дому, нишпорить по всіх закутках, шукаючи її.

— А голоси?

— Нічого не каже. Взагалі ні з ким зараз не спілкується.

— Мені жаль. Може, дійсно їй треба лягти у стаціонар?

— Ти що? А як же тоді?.. – Голос Сергія зірвався на фальцет.

— Розумію. Ну що тут вдієш? Бувай!

— Бувай!

Він знав, що на Гену це дуже схоже. Той ніколи не був альтруїстом. Та й сам Ярослав не сильно переймався долею сестри Сергія.

 Здавалося, що цього дня всіх охопила жахлива апатія. Ніхто не хотів виходити з дому і взагалі будь-що робити. Вулиці міста були геть порожніми, лише час від часу десь міг проїхати автомобіль чи порожній тролейбус.

 Добре поснідавши, Ярослав вирішив ще годинку поспати, а потім подзвонити і запитати Геннадія як справи.


продовження: http://o-german.vkursi.com/4363.html