Темрява всередині нас
попередня частина:
http://o-german.vkursi.com/4320.html
Дивна зустріч
Навряд чи була необхідність Геннадію сьогодні взагалі кудись виходити. У холодильнику стояли ще дві повні пляшки горілки і одна щойно відкрита. Як не будь поснідавши і прийнявши звичних сто грам, він вдівся і пішов на вулицю. Просто гуляв містом, розглядаючи вітрини магазинів, де красувалися гарні дівчата у бікіні, від чого йому ставало ще холодніше, то поглядав на снігові замети обабіч дороги. Десь всередині пролунала фраза:
— Темрява всередині нас!
— Немає ніяких нас, немає! – Відповів він уголос і, піймавши себе на тому, що розмовляє сам із собою, тепліше закутався у пальто і пішов, куди несли ноги, для чого – не знав.
Тролейбус зупинився і звідти вийшло кілька людей. Через хвилину на зупинці не було вже нікого, лише на лавочці сиділа темна постать і дивилася відсутнім поглядом на проїжджаючі повз машини. Досить симпатична на обличчя, мініатюрна, вона сиділа одіта у все чорне і недбало підкурювала цигарку. Геннадій знав цю жінку. Чорну магію вона практикувала ще віддавна і всі її вважали божевільною. Але їй було відомо все і про кожного. Дивлячись людині у вічі, вона могла розповісти про неї все, навіть те, чого та сама про себе і не знала. Тому то більшість її боялися. Про неї ж саму ніхто нічого не знав. Ні де вона працює, ні з ким спілкується, нічого. В її очах не горіло життя, а лише тліли якісь незрозумілі вогники байдужості і відчуженості.
Геннадій першим побачив її і вирішив підійти привітатися. Не дивлячись на нього, вона відповіла:
— Ну, привіт! Давно не бачились! Відповіла вона таким тоном, ніби сама до себе.
Він на секунду задумавшись, мовив:
Дійсно. П’ять років. І чим ти зараз займаєшся?
— Тим же, але це не має значення…
— Зрозуміло. Може, підемо десь прогуляємось, поговоримо?
— Не варто. Та й я не в силі. – Ліниво відповіла жінка, випускаючи у повітря густу цівку диму.
Тоді, як вони п’ять років тому розійшлися, він знав, що колись її ще зустріне і навіть хотів цієї зустрічі, та зараз, стоячи перед нею, не знав що йому сказати.
— Не сиди тут, замерзнеш! – Мовив Геннадій, помітивши, що та досить легко одіта, як на таку погоду.
— Мені не холодно, не хвилюйся! – Відповіла та, не дивлячись на нього.
Геннадій розгубився і не знав, як далі продовжувати розмову, тому запитав перше, що спало на думку:
— Може, розкажеш, як твої справи?
— Та вже точно краще від твоїх. Воно їсть тебе, правда ж? – На її блідому обличчі з’явилась легка посмішка.
— Що «воно»? – Здивовано перепитав Геннадій.
— Зло. Перше і друге. І якщо перше тобі зійшло з рук, то за друге тобі прощення нема.
Він знав, про що вона говорила, але його здивувала її обізнаність.
— Я ж не хотів…
Вона його обірвала:
— І не треба. Достатньо того, що ти зробив.
Геннадій відчув, як йому пересохло в роті і почали підгинатися коліна. Шукаючи, що сказати їй, знервовано підпалив цигарку і мовив:
— Я покинув це заняття. Ще тоді… Ти ж знаєш.
— Ти його, може, й покинув, але воно тебе – ні, а тепер пожирає.
— Не може бути. Яким же це чином? Нісенітниця якась. – Геннадій почав говорити прискорено, не розуміючи, що з ним відбувається.
Вона глянула на нього непривітним поглядом, від якого йому стало не по собі.
— Ставши на цю дорогу, ти мусиш пройти її до кінця, навіть якщо кінець – це смерть.
— А як же цей випадок?..
Вона знову не дала йому закінчити.
— Один із наслідків і причина водночас.
— А як з цього вирватися?
— Ти сам знаєш, що робити. – Відповіла вона все тим же байдужим тоном.
— Не знаю. Підкажи! – У його голосі почулися нотки благання. Можливо, саме ця жінка знала відповідь на його запитання.
— Допоможи їй!
— Яким чином?
— Відповідь дізнаєшся, якщо не будеш заручником своїх почуттів. Вони недосконалі, вірити їм не можна.
Геннадій мовчки розглядав сніг у себе під ногами.
Підвівши на нього свої глибокі зелені очі, Марина тихенько, майже шепотом сказала:
— Може, то і не твій сон.
— Що ти маєш на увазі?.. Геннадій пильно глянув на неї, але вона чомусь почала розпливатися в очах.
Ніби прокинувшись, схопив її за рукав пальто. Щось наче вдарило по голові і наступної миті почув віддалений голос:
— Молодий чоловіче, Вам допомогти?
Геннадій остовпів від здивування. Біля нього на лавці сиділа зовсім незнайома жінка, якій був незрозумілий його порив почуттів.
— Та ні. Нічого… — Тихо сказав у відповідь і на лобі виступив холодний піт. Він збліднів і знесилено присів, майже впав, біля неї.
— З Вами точно все в порядку? – Стурбовано запитала жінка.
— Так. Таке буває… Мігрень.
Геннадій був впевнений у тому, що ця зустріч була насправді. І зараз, сидячи на зупинці і розглядаючи вікна будинку навпроти, думав, що б це могло означати. Результат довгих психічних перенавантажень на фоні хронічного недосипляння – навряд чи. Він досі відчував легкий аромат її парфумів. Однак, спробувавши знову відігнати від себе ці роздуми, які вже буквально пожирали його, глянув на годинник. Той показував десяту, але в його підсвідомості пройшла ціла вічність.
І знову голос:
— Темрява всередині нас.
— Немає ніяких нас! Немає! – Відповів він і вирішив набрати до Ярослава, який в ту саму мить вже дзвонив йому.
І таке буває. – Подумав він і підняв трубку:
— Так!
— Ну, привіт, старий, як поживаєш? – Почувся звично безтурботний голос Ярослава.
— Як завжди. А ти чим займаєшся?
— Нічим важливим.
— То, може, зустрінемось і десь вип’ємо?
Мурахи
— Маячня! Ти в це віриш?
— Я вірю в те, що мені зараз дійсно не позаздриш.
— Ніхто цього і не збирається робити. – Сказав Ярослав, піднімаючи келих. - Ну, за все добре!
Обоє випили.
— Те, що було, — добавив він по паузі, — те було. Нічого оглядатись назад. Треба жити далі. Далі! Чуєш?
— У мене дійсно їде дах.
— Це все через те, що ти надто болісно все сприймаєш і забагато думаєш про те, чого взагалі не слід згадувати. Дивись краще, які гарні дівчата! Може, як у старі добрі часи, візьмемо собі по одній, та й до мене? Як тобі пропозиція? Ну? – Очі Ярослава загорілися іскорками завзятості.
— Та ні, я краще піду додому. – Спокійно відповів Геннадій.
— Ого! Я взагалі тебе не впізнаю. – Мовив Ярослав протяжно, що свідчило про його явно нетверезий стан.
— Для мене це все вже не має сенсу
— А що ж тоді має?
У відповідь Геннадій мовчки підкурив сигарету, зробив кілька затяжок і знервовано погасив її у попільничці. По ньому було видно, що зараз він явно не знаходиться у стані душевної рівноваги. Геннадій володів дуже проникливим поглядом, яким міг співрозмовника, як тому здавалося, просвердлити наскрізь. І от зараз Ярослав і став його мішенню. Хоча ніби то нічого поганого і не запитав, та все ж відчув себе ніяково й сумирно опустив очі. По паузі Геннадій запитав, не відводячи свого пильного пронизливого погляду:
— Послухай, Славик, ти завжди був моїм найкращим другом і розумів мене. Так чого ти зараз не можеш цього зробити?
— Чого ж не можу? – Відповів Ярослав, відчуваючи, що до нього знову повертається настрій і самовладання. – У тебе депресія, а я знаю ліки. Офіціант, можна ще пляшку?
— Стоматолог психіатру: у тебе депресія. Цікаво виходить, правда? – Сказав Геннадій сміючись.
— Облиш! А що іще вона тобі говорила?
Не бажаючи продовжувати цю неприємну для себе розмову, Геннадій мовив:
— Я вважаю, що не було серйозної підстави для того, щоб позбавляти Захарченка ліцензії, тим більше, що його вина так і не була встановлена.
Зрозумівши настрій співрозмовника, Ярослав пристав на цю тему.
— Можливо, я не в курсі цих справ.
Петро Захарченко був їхнім спільним знайомим, що працював хірургом і його нещодавно звільнили.
— Я в понеділок виходжу на роботу, а тут ще ця клята конференція. – Сумно мовив Геннадій і по ньому було видно, що алкоголь вже добряче взяв його.
— Ти маєш виступити з доповіддю?
— Так!
— А як там твоя дисертація?
— Та ну її!
— А пригадай мені, про що ти там писав?
— Реактивні психози. – Відповів Геннадій зовсім байдуже і відсторонено.
— Я чув відгуки Романовича. Каже, що дуже цікавий матеріал. Ця дисертація дала б тобі непоганий старт у кар’єрі.
— Я вже півроку як закинув її. Воно мені не треба.
— А досліди в клініці Косовського? Начальство по голові не погладить, коли дізнається. Сам розумієш.
— Та й не тільки по голові. Звичайно ж розумію. Але вони самі винні, не давали мені повної можливості проведення досліджень.
— Я завжди знав, що ти – кат, але не настільки. Як можна було ставити експерименти із психікою, залишаючи людині можливість в такому стані і залишитися? – Запитав Ярослав і по його тону й вигляду важко було визначити, говорив він серйозно чи з сарказмом.
— Не все так драматично, як ти змальовуєш. Для експерименту я обирав тих пацієнтів, допомогти яким було би великим дивом, а так хоч науці прислужилися.
— Я все рівно не є прихильником таких методів.
— Можливо. Але як же тоді розвивати науку. Розтини в Середньовіччі також були заборонені і що в результаті? – Розвиток медицини загальмувався на тисячоліття.
— То якщо для тебе наука така важлива, чого ти раптом кидаєш роботу? Сенсу було взагалі її розпочинати?
— Тоді для мене це було важливо, а зараз уже й не знаю.
— Дивися, щоб тобі за ті досліди не влетіло.
— Тим пацієнтам виставлено шизофренію. Навряд чи їхні свідчення візьмуть до уваги. А щодо Косовського, то він і сам був зацікавлений у моїх дослідженнях. Психіка людини – дуже тонка річ – вдумливо підмітив Геннадій по паузі.
— Так чого ж ти не можеш собі допомогти?
— У мене з психікою все добре. Це не затяжний психоз, а щось інше. Грубих порушень мислення, сприйняття, уваги та емоційної сфери немає. Це не психічна проблема.
— А яка ж тоді?
— Не знаю. – Відповів Геннадій, поглядаючи в бік столика біля вікна навпроти, де сиділа дівчина, зовнішність якої видалась доволі знайомою. Але впізнати її все рівно не міг.
— Але ж у тебе галюцинації.
— Не галюцинації, а сни.
— А чим же тоді пояснити твою жахливу бездіяльність останнім часом? Яке там у вас є розумне слово?
— Апатія. То й що? Це ні про що не говорить. Просто все нецікаво. Одне і те ж саме, жодних змін. Ми живемо у цьому світі, крутимося, як можемо, думаючи, ніби щось значимо, та насправді ми – лише мурахи. Усвідомивши це, втрачається будь який інтерес до переливання з пустого в порожнє, а кінець у всіх один. Мурахам простіше, бо вони не вважають себе особистостями, а нам у всьому заважає наше его.
Його увагу знову привернула дівчина біля вікна, яка однак його не помічала.
Закуривши додав:
— Годі, не бажаю більше про це говорити. Світ – це система, ми – її елементи, а не особистості.
— Ти спиш хоч іноді – Запитав Ярослав, аж тепер розгледівши синці під очима Геннадія.
— А для чого?.. Його пальці потягнулися за черговою цигаркою.
— Щоб бути сповненим сил і приносити користь суспільству. – Ярослав зайшовся від сміху.
— Геннадій спокійно спостерігав цю картину і коли той заспокоївся тихо, карбуючи кожне слово, запитав:
— А ти добре спиш?
— Звісно!
— То чому від тебе користь отримують тільки повії і розважальні заклади?
Він понуро замовчав. Ярославу не було чого сказати у відповідь і він мовчки докурював цигарку, дивлячись на порожню пляшку з-під коньяку перед собою.
*****
Тарасюк цього дня не байдикував. Він весь був присвячений своїй доповіді, з якою збирався виступити в понеділок на конференції. Знаючи, що Приймак теж повинен брати участь, докладав усіх зусиль, щоб там бути кращим від нього. Вони з Геннадієм суперничали ще зі студентських часів, але на відміну від нього був страшенним вискочкою. Його не можна було назвати знавцем своєї справи, він просто любив показатися кращим і виграти за рахунок інших. Поки що це йому непогано вдавалося. Його бісило те, що Геннадій Приймак самостійно зайняв місце там, куди його, Володимира Тарасюка проштовхнули із великими труднощами впливові знайомі. Він знав усі слабкі сторони Приймака і вже другий рік, відколи вони разом працюють, не випускав можливості тим чи іншим чином підставити його. Та на велике розчарування тому завжди якимось дивом вдавалось виплутатися із будь-якої ситуації. Геннадієві ж було байдуже щодо Тарасюка. Він жив собі так, як звик. Правду кажучи, у Тарасюка на даний час справи йшли набагато краще, ніж у Приймака та й начальство було на його стороні, обіцяючи непогані перспективи.
Сидячи за комп’ютером і переглядаючи n-ний раз свою доповідь, почув дзвінок у двері. Відчинивши їх, побачив перед порогом незнайомого молодика. Той ввічливо привітався і попросив дозволу зайти. Володимир, здивований цим візитом, запросив невідомого гостя і стояв, розглядаючи його неохайний зовнішній вигляд.
— Я від Петра Васильовича. – Почав незнайомець.
— А, ну тоді присідай! – Мовив Тарасюк, заспокоївшись – Що він просив передати?
— Ось Ваша частка! – Той простягнув йому невеликий конверт. – Але він більше не хоче мати з Вами ніяких справ. Каже, що Ви його сильно підставили.
— Ясно… Старомодний же він – Сказав Тарасюк посміхаючись, глянувши на конверт у себе в руці.
— Що іще? – Запитав спокійно після невеликої паузи.
— Ваш провал коштував йому чимало. Зла на Вас ніхто не тримає, але від нині свої проблеми будете вирішувати самі. Та все ж язика доведеться притримати, а то самі розумієте…
Тарасюк присів, обдумуючи подальшу стратегію.
— А то що? – Запитав, глянувши з викликом у співрозмовнику в очі.
— Нічого доброго! – Мовив відвідувач із явними нотками зухвальства у голосі.
— Ви, до речі, так і не представилися.
— Це необов’язково.
— Вам не здається, що Ваша манера розмови дещо виходить за рамки пристойного? – Сказав Тарасюк, розсердившись.
— Не здається. – Відповів він тим же тоном.
— Передай своєму Петру Васильовичу, чи як там його, що він – кретин. Я без нього обійдуся, він без мене – ні. Я можу наполовину скоротити його прибуток одним лише телефонним дзвінком, а ще йому довго і неприємно доведеться пояснювати дуже багато цікавих фактів.
Зрозумівши, до чого той веде, незнайомець почав пояснювати спокійним тоном:
— Ви вже не у справі. Вуж помер цієї ночі за загадкових обставин. Вам нема на кого розраховувати. Претензій до Вас ніхто не має, але й не розраховує на Вашу допомогу і допомагати також ніхто не буде. Вам залишається займатися своєю роботою у клініці тихо, мирно і мовчки. Думаю, тепер усе зрозуміло.
Зрозуміліше дійсно вже не було куди. Незнайомець встав, попрощався і пішов. Для Тарасюка це стало справжньою трагедією. Смерть Вужа, відсторонення від «бізнесу», ще й таке нахабство в свою сторону. Невже йому дійсно доведеться виживати на скромну зарплатню психіатра? Чи не вперше в житті він відчув себе таким нікчемним. Його просто тримали на плечах впливові люди, а він думав, ніби може дозволити собі все. Тепер Тарасюк це усвідомив, хоча треба було подякувати Петру Васильовичу, який зараз усе очолював, за таке досить лояльне відношення. Не маючи бажання повертатися до своєї доповіді, він просто влігся на ліжко, роздумуючи над змінами у житті і тим, що йому робити далі.
продовження: http://o-german.vkursi.com/4369.html
http://o-german.vkursi.com/4320.html
Дивна зустріч
Навряд чи була необхідність Геннадію сьогодні взагалі кудись виходити. У холодильнику стояли ще дві повні пляшки горілки і одна щойно відкрита. Як не будь поснідавши і прийнявши звичних сто грам, він вдівся і пішов на вулицю. Просто гуляв містом, розглядаючи вітрини магазинів, де красувалися гарні дівчата у бікіні, від чого йому ставало ще холодніше, то поглядав на снігові замети обабіч дороги. Десь всередині пролунала фраза:
— Темрява всередині нас!
— Немає ніяких нас, немає! – Відповів він уголос і, піймавши себе на тому, що розмовляє сам із собою, тепліше закутався у пальто і пішов, куди несли ноги, для чого – не знав.
Тролейбус зупинився і звідти вийшло кілька людей. Через хвилину на зупинці не було вже нікого, лише на лавочці сиділа темна постать і дивилася відсутнім поглядом на проїжджаючі повз машини. Досить симпатична на обличчя, мініатюрна, вона сиділа одіта у все чорне і недбало підкурювала цигарку. Геннадій знав цю жінку. Чорну магію вона практикувала ще віддавна і всі її вважали божевільною. Але їй було відомо все і про кожного. Дивлячись людині у вічі, вона могла розповісти про неї все, навіть те, чого та сама про себе і не знала. Тому то більшість її боялися. Про неї ж саму ніхто нічого не знав. Ні де вона працює, ні з ким спілкується, нічого. В її очах не горіло життя, а лише тліли якісь незрозумілі вогники байдужості і відчуженості.
Геннадій першим побачив її і вирішив підійти привітатися. Не дивлячись на нього, вона відповіла:
— Ну, привіт! Давно не бачились! Відповіла вона таким тоном, ніби сама до себе.
Він на секунду задумавшись, мовив:
Дійсно. П’ять років. І чим ти зараз займаєшся?
— Тим же, але це не має значення…
— Зрозуміло. Може, підемо десь прогуляємось, поговоримо?
— Не варто. Та й я не в силі. – Ліниво відповіла жінка, випускаючи у повітря густу цівку диму.
Тоді, як вони п’ять років тому розійшлися, він знав, що колись її ще зустріне і навіть хотів цієї зустрічі, та зараз, стоячи перед нею, не знав що йому сказати.
— Не сиди тут, замерзнеш! – Мовив Геннадій, помітивши, що та досить легко одіта, як на таку погоду.
— Мені не холодно, не хвилюйся! – Відповіла та, не дивлячись на нього.
Геннадій розгубився і не знав, як далі продовжувати розмову, тому запитав перше, що спало на думку:
— Може, розкажеш, як твої справи?
— Та вже точно краще від твоїх. Воно їсть тебе, правда ж? – На її блідому обличчі з’явилась легка посмішка.
— Що «воно»? – Здивовано перепитав Геннадій.
— Зло. Перше і друге. І якщо перше тобі зійшло з рук, то за друге тобі прощення нема.
Він знав, про що вона говорила, але його здивувала її обізнаність.
— Я ж не хотів…
Вона його обірвала:
— І не треба. Достатньо того, що ти зробив.
Геннадій відчув, як йому пересохло в роті і почали підгинатися коліна. Шукаючи, що сказати їй, знервовано підпалив цигарку і мовив:
— Я покинув це заняття. Ще тоді… Ти ж знаєш.
— Ти його, може, й покинув, але воно тебе – ні, а тепер пожирає.
— Не може бути. Яким же це чином? Нісенітниця якась. – Геннадій почав говорити прискорено, не розуміючи, що з ним відбувається.
Вона глянула на нього непривітним поглядом, від якого йому стало не по собі.
— Ставши на цю дорогу, ти мусиш пройти її до кінця, навіть якщо кінець – це смерть.
— А як же цей випадок?..
Вона знову не дала йому закінчити.
— Один із наслідків і причина водночас.
— А як з цього вирватися?
— Ти сам знаєш, що робити. – Відповіла вона все тим же байдужим тоном.
— Не знаю. Підкажи! – У його голосі почулися нотки благання. Можливо, саме ця жінка знала відповідь на його запитання.
— Допоможи їй!
— Яким чином?
— Відповідь дізнаєшся, якщо не будеш заручником своїх почуттів. Вони недосконалі, вірити їм не можна.
Геннадій мовчки розглядав сніг у себе під ногами.
Підвівши на нього свої глибокі зелені очі, Марина тихенько, майже шепотом сказала:
— Може, то і не твій сон.
— Що ти маєш на увазі?.. Геннадій пильно глянув на неї, але вона чомусь почала розпливатися в очах.
Ніби прокинувшись, схопив її за рукав пальто. Щось наче вдарило по голові і наступної миті почув віддалений голос:
— Молодий чоловіче, Вам допомогти?
Геннадій остовпів від здивування. Біля нього на лавці сиділа зовсім незнайома жінка, якій був незрозумілий його порив почуттів.
— Та ні. Нічого… — Тихо сказав у відповідь і на лобі виступив холодний піт. Він збліднів і знесилено присів, майже впав, біля неї.
— З Вами точно все в порядку? – Стурбовано запитала жінка.
— Так. Таке буває… Мігрень.
Геннадій був впевнений у тому, що ця зустріч була насправді. І зараз, сидячи на зупинці і розглядаючи вікна будинку навпроти, думав, що б це могло означати. Результат довгих психічних перенавантажень на фоні хронічного недосипляння – навряд чи. Він досі відчував легкий аромат її парфумів. Однак, спробувавши знову відігнати від себе ці роздуми, які вже буквально пожирали його, глянув на годинник. Той показував десяту, але в його підсвідомості пройшла ціла вічність.
І знову голос:
— Темрява всередині нас.
— Немає ніяких нас! Немає! – Відповів він і вирішив набрати до Ярослава, який в ту саму мить вже дзвонив йому.
І таке буває. – Подумав він і підняв трубку:
— Так!
— Ну, привіт, старий, як поживаєш? – Почувся звично безтурботний голос Ярослава.
— Як завжди. А ти чим займаєшся?
— Нічим важливим.
— То, може, зустрінемось і десь вип’ємо?
Мурахи
— Маячня! Ти в це віриш?
— Я вірю в те, що мені зараз дійсно не позаздриш.
— Ніхто цього і не збирається робити. – Сказав Ярослав, піднімаючи келих. - Ну, за все добре!
Обоє випили.
— Те, що було, — добавив він по паузі, — те було. Нічого оглядатись назад. Треба жити далі. Далі! Чуєш?
— У мене дійсно їде дах.
— Це все через те, що ти надто болісно все сприймаєш і забагато думаєш про те, чого взагалі не слід згадувати. Дивись краще, які гарні дівчата! Може, як у старі добрі часи, візьмемо собі по одній, та й до мене? Як тобі пропозиція? Ну? – Очі Ярослава загорілися іскорками завзятості.
— Та ні, я краще піду додому. – Спокійно відповів Геннадій.
— Ого! Я взагалі тебе не впізнаю. – Мовив Ярослав протяжно, що свідчило про його явно нетверезий стан.
— Для мене це все вже не має сенсу
— А що ж тоді має?
У відповідь Геннадій мовчки підкурив сигарету, зробив кілька затяжок і знервовано погасив її у попільничці. По ньому було видно, що зараз він явно не знаходиться у стані душевної рівноваги. Геннадій володів дуже проникливим поглядом, яким міг співрозмовника, як тому здавалося, просвердлити наскрізь. І от зараз Ярослав і став його мішенню. Хоча ніби то нічого поганого і не запитав, та все ж відчув себе ніяково й сумирно опустив очі. По паузі Геннадій запитав, не відводячи свого пильного пронизливого погляду:
— Послухай, Славик, ти завжди був моїм найкращим другом і розумів мене. Так чого ти зараз не можеш цього зробити?
— Чого ж не можу? – Відповів Ярослав, відчуваючи, що до нього знову повертається настрій і самовладання. – У тебе депресія, а я знаю ліки. Офіціант, можна ще пляшку?
— Стоматолог психіатру: у тебе депресія. Цікаво виходить, правда? – Сказав Геннадій сміючись.
— Облиш! А що іще вона тобі говорила?
Не бажаючи продовжувати цю неприємну для себе розмову, Геннадій мовив:
— Я вважаю, що не було серйозної підстави для того, щоб позбавляти Захарченка ліцензії, тим більше, що його вина так і не була встановлена.
Зрозумівши настрій співрозмовника, Ярослав пристав на цю тему.
— Можливо, я не в курсі цих справ.
Петро Захарченко був їхнім спільним знайомим, що працював хірургом і його нещодавно звільнили.
— Я в понеділок виходжу на роботу, а тут ще ця клята конференція. – Сумно мовив Геннадій і по ньому було видно, що алкоголь вже добряче взяв його.
— Ти маєш виступити з доповіддю?
— Так!
— А як там твоя дисертація?
— Та ну її!
— А пригадай мені, про що ти там писав?
— Реактивні психози. – Відповів Геннадій зовсім байдуже і відсторонено.
— Я чув відгуки Романовича. Каже, що дуже цікавий матеріал. Ця дисертація дала б тобі непоганий старт у кар’єрі.
— Я вже півроку як закинув її. Воно мені не треба.
— А досліди в клініці Косовського? Начальство по голові не погладить, коли дізнається. Сам розумієш.
— Та й не тільки по голові. Звичайно ж розумію. Але вони самі винні, не давали мені повної можливості проведення досліджень.
— Я завжди знав, що ти – кат, але не настільки. Як можна було ставити експерименти із психікою, залишаючи людині можливість в такому стані і залишитися? – Запитав Ярослав і по його тону й вигляду важко було визначити, говорив він серйозно чи з сарказмом.
— Не все так драматично, як ти змальовуєш. Для експерименту я обирав тих пацієнтів, допомогти яким було би великим дивом, а так хоч науці прислужилися.
— Я все рівно не є прихильником таких методів.
— Можливо. Але як же тоді розвивати науку. Розтини в Середньовіччі також були заборонені і що в результаті? – Розвиток медицини загальмувався на тисячоліття.
— То якщо для тебе наука така важлива, чого ти раптом кидаєш роботу? Сенсу було взагалі її розпочинати?
— Тоді для мене це було важливо, а зараз уже й не знаю.
— Дивися, щоб тобі за ті досліди не влетіло.
— Тим пацієнтам виставлено шизофренію. Навряд чи їхні свідчення візьмуть до уваги. А щодо Косовського, то він і сам був зацікавлений у моїх дослідженнях. Психіка людини – дуже тонка річ – вдумливо підмітив Геннадій по паузі.
— Так чого ж ти не можеш собі допомогти?
— У мене з психікою все добре. Це не затяжний психоз, а щось інше. Грубих порушень мислення, сприйняття, уваги та емоційної сфери немає. Це не психічна проблема.
— А яка ж тоді?
— Не знаю. – Відповів Геннадій, поглядаючи в бік столика біля вікна навпроти, де сиділа дівчина, зовнішність якої видалась доволі знайомою. Але впізнати її все рівно не міг.
— Але ж у тебе галюцинації.
— Не галюцинації, а сни.
— А чим же тоді пояснити твою жахливу бездіяльність останнім часом? Яке там у вас є розумне слово?
— Апатія. То й що? Це ні про що не говорить. Просто все нецікаво. Одне і те ж саме, жодних змін. Ми живемо у цьому світі, крутимося, як можемо, думаючи, ніби щось значимо, та насправді ми – лише мурахи. Усвідомивши це, втрачається будь який інтерес до переливання з пустого в порожнє, а кінець у всіх один. Мурахам простіше, бо вони не вважають себе особистостями, а нам у всьому заважає наше его.
Його увагу знову привернула дівчина біля вікна, яка однак його не помічала.
Закуривши додав:
— Годі, не бажаю більше про це говорити. Світ – це система, ми – її елементи, а не особистості.
— Ти спиш хоч іноді – Запитав Ярослав, аж тепер розгледівши синці під очима Геннадія.
— А для чого?.. Його пальці потягнулися за черговою цигаркою.
— Щоб бути сповненим сил і приносити користь суспільству. – Ярослав зайшовся від сміху.
— Геннадій спокійно спостерігав цю картину і коли той заспокоївся тихо, карбуючи кожне слово, запитав:
— А ти добре спиш?
— Звісно!
— То чому від тебе користь отримують тільки повії і розважальні заклади?
Він понуро замовчав. Ярославу не було чого сказати у відповідь і він мовчки докурював цигарку, дивлячись на порожню пляшку з-під коньяку перед собою.
*****
Тарасюк цього дня не байдикував. Він весь був присвячений своїй доповіді, з якою збирався виступити в понеділок на конференції. Знаючи, що Приймак теж повинен брати участь, докладав усіх зусиль, щоб там бути кращим від нього. Вони з Геннадієм суперничали ще зі студентських часів, але на відміну від нього був страшенним вискочкою. Його не можна було назвати знавцем своєї справи, він просто любив показатися кращим і виграти за рахунок інших. Поки що це йому непогано вдавалося. Його бісило те, що Геннадій Приймак самостійно зайняв місце там, куди його, Володимира Тарасюка проштовхнули із великими труднощами впливові знайомі. Він знав усі слабкі сторони Приймака і вже другий рік, відколи вони разом працюють, не випускав можливості тим чи іншим чином підставити його. Та на велике розчарування тому завжди якимось дивом вдавалось виплутатися із будь-якої ситуації. Геннадієві ж було байдуже щодо Тарасюка. Він жив собі так, як звик. Правду кажучи, у Тарасюка на даний час справи йшли набагато краще, ніж у Приймака та й начальство було на його стороні, обіцяючи непогані перспективи.
Сидячи за комп’ютером і переглядаючи n-ний раз свою доповідь, почув дзвінок у двері. Відчинивши їх, побачив перед порогом незнайомого молодика. Той ввічливо привітався і попросив дозволу зайти. Володимир, здивований цим візитом, запросив невідомого гостя і стояв, розглядаючи його неохайний зовнішній вигляд.
— Я від Петра Васильовича. – Почав незнайомець.
— А, ну тоді присідай! – Мовив Тарасюк, заспокоївшись – Що він просив передати?
— Ось Ваша частка! – Той простягнув йому невеликий конверт. – Але він більше не хоче мати з Вами ніяких справ. Каже, що Ви його сильно підставили.
— Ясно… Старомодний же він – Сказав Тарасюк посміхаючись, глянувши на конверт у себе в руці.
— Що іще? – Запитав спокійно після невеликої паузи.
— Ваш провал коштував йому чимало. Зла на Вас ніхто не тримає, але від нині свої проблеми будете вирішувати самі. Та все ж язика доведеться притримати, а то самі розумієте…
Тарасюк присів, обдумуючи подальшу стратегію.
— А то що? – Запитав, глянувши з викликом у співрозмовнику в очі.
— Нічого доброго! – Мовив відвідувач із явними нотками зухвальства у голосі.
— Ви, до речі, так і не представилися.
— Це необов’язково.
— Вам не здається, що Ваша манера розмови дещо виходить за рамки пристойного? – Сказав Тарасюк, розсердившись.
— Не здається. – Відповів він тим же тоном.
— Передай своєму Петру Васильовичу, чи як там його, що він – кретин. Я без нього обійдуся, він без мене – ні. Я можу наполовину скоротити його прибуток одним лише телефонним дзвінком, а ще йому довго і неприємно доведеться пояснювати дуже багато цікавих фактів.
Зрозумівши, до чого той веде, незнайомець почав пояснювати спокійним тоном:
— Ви вже не у справі. Вуж помер цієї ночі за загадкових обставин. Вам нема на кого розраховувати. Претензій до Вас ніхто не має, але й не розраховує на Вашу допомогу і допомагати також ніхто не буде. Вам залишається займатися своєю роботою у клініці тихо, мирно і мовчки. Думаю, тепер усе зрозуміло.
Зрозуміліше дійсно вже не було куди. Незнайомець встав, попрощався і пішов. Для Тарасюка це стало справжньою трагедією. Смерть Вужа, відсторонення від «бізнесу», ще й таке нахабство в свою сторону. Невже йому дійсно доведеться виживати на скромну зарплатню психіатра? Чи не вперше в житті він відчув себе таким нікчемним. Його просто тримали на плечах впливові люди, а він думав, ніби може дозволити собі все. Тепер Тарасюк це усвідомив, хоча треба було подякувати Петру Васильовичу, який зараз усе очолював, за таке досить лояльне відношення. Не маючи бажання повертатися до своєї доповіді, він просто влігся на ліжко, роздумуючи над змінами у житті і тим, що йому робити далі.
продовження: http://o-german.vkursi.com/4369.html
0 коментарів