Прощання з осінню

Ну що ж, прощай… Ідеш від мене… Осінь. Де ти ступала – інеєм лежить Самотність. Зглянься ж хоч на мить! А я кричав колись, що з мене досить Твого повітря, вижовклих листків. Всього твого, та час вже пролетів… І ти ідеш отак без слів прощання… Згадай, як я з тобою говорив, Мою печаль і пристрасті порив, Мої безсонні ночі та зітхання!.. Колись дала і силу і наснагу Чи то, як нагороду за відвагу, Чи ще щось там, відоме лиш тобі… Та байдуже, бо потім відібрала. Мою надію, чисту, як сльозу. Навіщо так?.. Дари твої сумні Все ж прийняв, як винагороду. І ту печаль, як мрію неживу, Що вмерла, тільки народившись. Та час забрав тебе і твою вроду, На інше все на мить не задивившись. І знай одне, прощаю тебе й зовсім Малого зла в душі не затаю. Дивлюсь у небо, згадую твою Живу красу… Прощай, прекрасна осінь!.. листопад 2012р.