Темрява всередині нас
попередня частина: http://o-german.vkursi.com/4363.html
Темрява зовні
Геннадій повертався додому пішки. Він ішов понуро, човгаючи ногами по снігу. Прийнятий алкоголь тільки підсилив почуття самотності, розбитості і безвиході. Повз мовчки проходили люди, які зараз йому здавалися порожніми та безликими. Його думки крутилися навколо того, що мала на увазі Зелліфер. Тільки він знав це ім’я.
— Допоможи їй!!! – Крутилося у нього в умі.
Що ж вона мала на увазі?
Він не сумнівався в тому, що вона знала, як йому треба діяти, але сказати не могла. Тоді це не було би випробуванням. Точно, випробування – сплило в нього в голові, та легше від цього не стало.
— Що ж робити?
Геннадій розумів, що так продовжуватись не може. Сили покидали його. Здавалося, у ньому ніби й нічого не змінилося, але він став геть іншим. Ніхто б зараз не впізнав у цьому неголеному, згорбленому нещасному чоловікові того Геннадія Приймака – охайного, дотепного, цинічного та водночас справедливого молодого перспективного лікаря. Темрява всередині його гнітила. Він ішов по вулиці один, самотній і нікому не потрібний. Згадав про неї. Не про Зелліфер, а ту, як висловився Ярослав, кого не слід згадувати. Взагалі не думати про неї Геннадій не міг. Вона засіла в нього глибоко в душі назавжди. Вони не бачилися вже дуже давно, та й, напевно, вона вже вийшла заміж, має свою сім`ю. Від цих думок його розболілася голова, тому він, доклавши чимало вольових зусиль, відігнав їх і знову опинився на цій самотній вулиці. Оглянувшись навкруги, побачив, що дійсно навколо вже нікого немає. Додому залишалося ще два квартали, тому вирішив не поспішати. Зайшовши в магазин, купив там цигарок і далі продовжив свою подорож вулицями міста та лабіринтами свідомості.
Надворі вже почало сутеніти.
— Що ж, тепер темрява не тільки всередині, але й зовні. – По-філософськи підмітив подумки.
*****
Павло Фурман – професор неврології, приїхав у місто на тиждень, щоб навідатися до батьків, яких дуже рідко бачив. У тата нещодавно стався інсульт, тому, відклавши всі справи і взявши відпустку, прибув сюди. Крім Романовича – головного лікаря обласної психіатричної лікарні, де працював Приймак, у нього тут знайомих більше не було і він, забувши про свою неприязнь до нього, вирішив йому зателефонувати й запитати, як справи. Дізнавшись, що той лише вчора похоронив тещу, захотів зайти у гості.
Вони сиділи у затишній вітальні Романовича і пили каву. Його дружини вдома не було, тому розмова протікала досить невимушено. Романович Микола Андрійович був стриманим, солідним та ввічливим. Йому було близько шести десяти років і зараз він уже п’ятнадцятий рік очолював лікарню, яка на даний час вважалася однією з найкращих.
— Мені дуже шкода, що так сталося з Вашою тещею. – Сказав Фурман.
— Та нічого. Зміна поколінь – природний процес. Не варто надавати цьому зайвого значення. Краще поговоримо про те, що в наших руках і те, що ми в силі виправити.
Романович любив говорити ніби про все одразу і в нього непогано виходило, крім цього він був ще й майстром гіпнозу. Фурман перевів розмову на іншу тему:
— Я чув, Ви ввели нові методи діагностики і лікування.
— Є такий гріх. – З усмішкою відповів Романович.
— Ви їх запатентуєте?
— Думаю, що так, але зараз вони ще, так би мовити, на стадії розробки. – Романович, з замисленим виглядом повільно розмішував цукор у чашці.
— Ну, не знаю, але я чув, що останнім часом завдяки Вашим методам ефективність роботи лікарні в цілому дуже стрімко зросла. – Його обличчя розплилося у добродушній усмішці.
— Стараємось. А як Ваші успіхи?
— Та все по-старому. – Ухильно відповів Фурман.
— В понеділок у нас буде велика конференція. Приїдуть лікарі з усієї країни. Я б хотів, щоб Ви прийшли, як почесний гість.
— Дякую! Обов’язково! - Фурман ствердно кивнув головою.
— Якщо чесно, мені вже все набридло. Хочу на пенсію, підбити підсумки свого нікчемного життя й піти на заслужений або незаслужений відпочинок. – Сказав Романович, м’яко простягаючись у кріслі.
— Та чого Ви так, Миколо Андрійовичу? У Вас іще повно сил.
— Можливо, але вік і втома даються взнаки. Від них не заховаєшся. Замолоду я дуже багато працював, погано спав, їв як не будь, а зараз усе повертається. Організм те, що понаднормово, дає нам ніби в кредит. Ми обов’язково повинні його повернути. – Романович закашлявся.
— А як там молоді працівники? Буде на кого залишити справу? – Продовжив Фурман.
— Думаю, що буде! От в понеділок троє моїх підлеглих виступлять з доповідями. Причому, двоє із них працюють лише третій рік. Хороші хлопці, але один із них, Приймак, останнім часом сильно запив. Якщо так і далі піде, доведеться звільнити. Але, якщо чесно, він якийсь надто цікавий і я його остерігаюся. Тож думаю, звільнити його буде найоптимальнішим варіантом.
— Цікаво, цікаво… А що Ви маєте на увазі під словом «цікавий»? – Запитав Фурман.
— Не визнає загальноприйнятих правил, лізе, куди не слід, веде себе, як той човен, що відбився від берега. Мало чого можна чекати від такого. А так сам по собі досить розумний.
Фурмана зацікавила фраза: «лізе, куди не слід». Зробивши ковток кави, мовив досить багатозначно:
— Було б непогано його послухати.
— Ви, Павле Анатолійовичу, де зупинились? У батьків? – Поцікавився Романович.
— Так. Батько поправляється після інсульту. Йому вже 76. Здоров’я дуже слабке. – Фурман розвів руками.
У лікарні Романовича не було все гладко й чисто. Всі здогадувалися про його зв’язки з кримінальними структурами і те що, досліди, які він проводить у себе в клініці не такі уже й безневинні. Та підібратися до нього було неможливо. Надто він вже був розумним і педантичним. Приймака Романович не боявся, знаючи, що в будь-який момент зітре його в порошок, але все ж той був дуже проникливим і свавільним, тому довіри до нього не було.
Домовившись із Фурманом, що той прийде на конференцію, вони попрощалися і Романович люб’язно провів його до дверей.
*****
Геннадій прийшов додому. На вулиці вже зовсім стемніло.
— Ще один непотрібний день закінчився. – Подумав із сумом.
Що залишалось робити? Випити ще? Подивитися якусь нудну телепередачу? Чи, може, глянути на свою доповідь, яку кілька днів тому як не будь скомпонував? Йому геть нічого не хотілося робити, та найбільше – йти в той клятий коридор. Зовсім знесилений просто впав у своє улюблене крісло і задумався.
— Чому так? – Запитав сам у себе, не чекаючи отримати відповідь.
В нього не залишилось нічого, що б він любив і що б його цікавило. Нічого, тільки темна гнітюча порожнеча. Він встав, підійшов до столу, де серед гори різних паперів та іншого непотребу відшукав фото тієї, про яку не слід було згадувати. На очі вийшли скупі сльози.
— Пробач!
Понишпоривши у тумбочці, знайшов там невелику коробочку, звідки вийняв свій револьвер — подарунок одного знайомого, якого зараз серед живих уже не було. Геннадій ніколи ним не користувався. Це був старовинний, але дуже гарно збережений і ще працюючий «Сміт-Вессон». Дбайливо його оглянув: все нормально. З коробки вийняв три патрони, заклавши їх у барабан. Навмання прокрутив його. На чолі вийшов холодний піт.
Можливо, зараз усе й закінчиться.
Ще раз глянув на фото, сівши на крісло і тримаючи револьвер у руці.
— А як би вона до цього поставилась? – Запитав сам у себе.
— Напевно, байдуже. – Подумав у відповідь.
— Ну, все. Прощавай! – Сказав він уголос і приставив револьвер до скроні.
Вказівний палець слухняно ліг на гашетку, роздумів і вагань вже не залишилось: нехай усе вирішить доля. Ось палець ліг ще сильніше, легенько затремтів і… Клац!..
Пострілу не було.
Рука затремтіла. Він відняв револьвер від скроні й поставив на стіл.
— Що далі?
Він відчув як запульсувало по всій голові, як гаряче розтеклася кров по тілу. Вдруге зіграти з долею не ризикнув. Помітивши свій мобільний, секунду подумав і набрав ранішній номер. У трубці почувся схвильований голос:
— Алло!
— Доброго вечора, Сергію! Що Ви там говорили з приводу своєї сестри?
Далі буде...
Темрява зовні
Геннадій повертався додому пішки. Він ішов понуро, човгаючи ногами по снігу. Прийнятий алкоголь тільки підсилив почуття самотності, розбитості і безвиході. Повз мовчки проходили люди, які зараз йому здавалися порожніми та безликими. Його думки крутилися навколо того, що мала на увазі Зелліфер. Тільки він знав це ім’я.
— Допоможи їй!!! – Крутилося у нього в умі.
Що ж вона мала на увазі?
Він не сумнівався в тому, що вона знала, як йому треба діяти, але сказати не могла. Тоді це не було би випробуванням. Точно, випробування – сплило в нього в голові, та легше від цього не стало.
— Що ж робити?
Геннадій розумів, що так продовжуватись не може. Сили покидали його. Здавалося, у ньому ніби й нічого не змінилося, але він став геть іншим. Ніхто б зараз не впізнав у цьому неголеному, згорбленому нещасному чоловікові того Геннадія Приймака – охайного, дотепного, цинічного та водночас справедливого молодого перспективного лікаря. Темрява всередині його гнітила. Він ішов по вулиці один, самотній і нікому не потрібний. Згадав про неї. Не про Зелліфер, а ту, як висловився Ярослав, кого не слід згадувати. Взагалі не думати про неї Геннадій не міг. Вона засіла в нього глибоко в душі назавжди. Вони не бачилися вже дуже давно, та й, напевно, вона вже вийшла заміж, має свою сім`ю. Від цих думок його розболілася голова, тому він, доклавши чимало вольових зусиль, відігнав їх і знову опинився на цій самотній вулиці. Оглянувшись навкруги, побачив, що дійсно навколо вже нікого немає. Додому залишалося ще два квартали, тому вирішив не поспішати. Зайшовши в магазин, купив там цигарок і далі продовжив свою подорож вулицями міста та лабіринтами свідомості.
Надворі вже почало сутеніти.
— Що ж, тепер темрява не тільки всередині, але й зовні. – По-філософськи підмітив подумки.
*****
Павло Фурман – професор неврології, приїхав у місто на тиждень, щоб навідатися до батьків, яких дуже рідко бачив. У тата нещодавно стався інсульт, тому, відклавши всі справи і взявши відпустку, прибув сюди. Крім Романовича – головного лікаря обласної психіатричної лікарні, де працював Приймак, у нього тут знайомих більше не було і він, забувши про свою неприязнь до нього, вирішив йому зателефонувати й запитати, як справи. Дізнавшись, що той лише вчора похоронив тещу, захотів зайти у гості.
Вони сиділи у затишній вітальні Романовича і пили каву. Його дружини вдома не було, тому розмова протікала досить невимушено. Романович Микола Андрійович був стриманим, солідним та ввічливим. Йому було близько шести десяти років і зараз він уже п’ятнадцятий рік очолював лікарню, яка на даний час вважалася однією з найкращих.
— Мені дуже шкода, що так сталося з Вашою тещею. – Сказав Фурман.
— Та нічого. Зміна поколінь – природний процес. Не варто надавати цьому зайвого значення. Краще поговоримо про те, що в наших руках і те, що ми в силі виправити.
Романович любив говорити ніби про все одразу і в нього непогано виходило, крім цього він був ще й майстром гіпнозу. Фурман перевів розмову на іншу тему:
— Я чув, Ви ввели нові методи діагностики і лікування.
— Є такий гріх. – З усмішкою відповів Романович.
— Ви їх запатентуєте?
— Думаю, що так, але зараз вони ще, так би мовити, на стадії розробки. – Романович, з замисленим виглядом повільно розмішував цукор у чашці.
— Ну, не знаю, але я чув, що останнім часом завдяки Вашим методам ефективність роботи лікарні в цілому дуже стрімко зросла. – Його обличчя розплилося у добродушній усмішці.
— Стараємось. А як Ваші успіхи?
— Та все по-старому. – Ухильно відповів Фурман.
— В понеділок у нас буде велика конференція. Приїдуть лікарі з усієї країни. Я б хотів, щоб Ви прийшли, як почесний гість.
— Дякую! Обов’язково! - Фурман ствердно кивнув головою.
— Якщо чесно, мені вже все набридло. Хочу на пенсію, підбити підсумки свого нікчемного життя й піти на заслужений або незаслужений відпочинок. – Сказав Романович, м’яко простягаючись у кріслі.
— Та чого Ви так, Миколо Андрійовичу? У Вас іще повно сил.
— Можливо, але вік і втома даються взнаки. Від них не заховаєшся. Замолоду я дуже багато працював, погано спав, їв як не будь, а зараз усе повертається. Організм те, що понаднормово, дає нам ніби в кредит. Ми обов’язково повинні його повернути. – Романович закашлявся.
— А як там молоді працівники? Буде на кого залишити справу? – Продовжив Фурман.
— Думаю, що буде! От в понеділок троє моїх підлеглих виступлять з доповідями. Причому, двоє із них працюють лише третій рік. Хороші хлопці, але один із них, Приймак, останнім часом сильно запив. Якщо так і далі піде, доведеться звільнити. Але, якщо чесно, він якийсь надто цікавий і я його остерігаюся. Тож думаю, звільнити його буде найоптимальнішим варіантом.
— Цікаво, цікаво… А що Ви маєте на увазі під словом «цікавий»? – Запитав Фурман.
— Не визнає загальноприйнятих правил, лізе, куди не слід, веде себе, як той човен, що відбився від берега. Мало чого можна чекати від такого. А так сам по собі досить розумний.
Фурмана зацікавила фраза: «лізе, куди не слід». Зробивши ковток кави, мовив досить багатозначно:
— Було б непогано його послухати.
— Ви, Павле Анатолійовичу, де зупинились? У батьків? – Поцікавився Романович.
— Так. Батько поправляється після інсульту. Йому вже 76. Здоров’я дуже слабке. – Фурман розвів руками.
У лікарні Романовича не було все гладко й чисто. Всі здогадувалися про його зв’язки з кримінальними структурами і те що, досліди, які він проводить у себе в клініці не такі уже й безневинні. Та підібратися до нього було неможливо. Надто він вже був розумним і педантичним. Приймака Романович не боявся, знаючи, що в будь-який момент зітре його в порошок, але все ж той був дуже проникливим і свавільним, тому довіри до нього не було.
Домовившись із Фурманом, що той прийде на конференцію, вони попрощалися і Романович люб’язно провів його до дверей.
*****
Геннадій прийшов додому. На вулиці вже зовсім стемніло.
— Ще один непотрібний день закінчився. – Подумав із сумом.
Що залишалось робити? Випити ще? Подивитися якусь нудну телепередачу? Чи, може, глянути на свою доповідь, яку кілька днів тому як не будь скомпонував? Йому геть нічого не хотілося робити, та найбільше – йти в той клятий коридор. Зовсім знесилений просто впав у своє улюблене крісло і задумався.
— Чому так? – Запитав сам у себе, не чекаючи отримати відповідь.
В нього не залишилось нічого, що б він любив і що б його цікавило. Нічого, тільки темна гнітюча порожнеча. Він встав, підійшов до столу, де серед гори різних паперів та іншого непотребу відшукав фото тієї, про яку не слід було згадувати. На очі вийшли скупі сльози.
— Пробач!
Понишпоривши у тумбочці, знайшов там невелику коробочку, звідки вийняв свій револьвер — подарунок одного знайомого, якого зараз серед живих уже не було. Геннадій ніколи ним не користувався. Це був старовинний, але дуже гарно збережений і ще працюючий «Сміт-Вессон». Дбайливо його оглянув: все нормально. З коробки вийняв три патрони, заклавши їх у барабан. Навмання прокрутив його. На чолі вийшов холодний піт.
Можливо, зараз усе й закінчиться.
Ще раз глянув на фото, сівши на крісло і тримаючи револьвер у руці.
— А як би вона до цього поставилась? – Запитав сам у себе.
— Напевно, байдуже. – Подумав у відповідь.
— Ну, все. Прощавай! – Сказав він уголос і приставив револьвер до скроні.
Вказівний палець слухняно ліг на гашетку, роздумів і вагань вже не залишилось: нехай усе вирішить доля. Ось палець ліг ще сильніше, легенько затремтів і… Клац!..
Пострілу не було.
Рука затремтіла. Він відняв револьвер від скроні й поставив на стіл.
— Що далі?
Він відчув як запульсувало по всій голові, як гаряче розтеклася кров по тілу. Вдруге зіграти з долею не ризикнув. Помітивши свій мобільний, секунду подумав і набрав ранішній номер. У трубці почувся схвильований голос:
— Алло!
— Доброго вечора, Сергію! Що Ви там говорили з приводу своєї сестри?
Далі буде...
3 коментарі